Відповідно до Указу Президента України Кучми Л.Д.  N 1178/2004 dsl5 жовтня 2004 року відзначаючи вагомий внесок  працівників  державної санітарно-епідеміологічної служби у  забезпечення  санітарного  та епідеміологічного благополуччя населення  в Україні установлено  професійне  свято  -  День працівників державної  санітарно-епідеміологічної  служби, яке   відзначається щорічно у другу неділю жовтня, тобто цього року 09 жовтня. 

Історія розвитку гігієни та санітарії лежить у сивій давнині.

У найвідоміших давньогрецьких легендах персоніфікація здоров'я тісно пов'язана з ім'ям доньки Асклепія Гігієї (Hygieia). У античному мистецтві Гігієя зображувалася у вигляді молодої красивої жінки в туніці з діадемою та змією, яку вона годувала з чаші. Ім'я Гігієї дало назву профілактичному напрямку медицини.

Гігієнічні постулати знайшли відображення в історичних пам'ятках тих часів - письмових (літературно-філософські трактати Гіппократа "Про повітря, води та місцевості", Ветрувія "Десять книжок з архітектури") та архітектурних (водопровідно-каналізаційні будівлі Вавілону (XX ст. до н.е.), Греції (VI ст. до н.е.), Риму (І ст. до н. е.). Уже в ті часи сформувався загальний профілактичний напрямок медицини. Отож витоки гігієни сягають періоду зародження людства.

 Гігієнічна культура Київської русі була досить високо розвинутою. У містах організовувалося водопостачання та каналізаційні мережі, замощувались дороги. Найпершим збереженим пам'ятником давньослов'янської медичної літератури вважається стаття в "Ізборнику" Святослава. Гігієнічні настанови знаходимо і в "Слове об умеренности и воздержании", "Монастырских обиходниках", "Книге святых тайн Еноховой" та інших. Зокрема, у науково-медичному трактаті "Аллима" вперше в медичній літературі того часу висвітлені питання гігієни вагітних та догляду за дитиною, наведені основи загальної гігієни, гігієни харчування, тощо.

 Зародження санітарно епідеміологічного нагляду своїм корінням сягає часів перших законодавчих актів, які вже мали чітку санітарно-гігієнічну спрямованість. Так, 1716 року указом Петра І організовується Медична канцелярія, яка керувала не тільки медичною, а й санітарною діяльністю в Росії. Згодом затверджується нагляд за санітарним станом міст, а в 1742 році починає діяти перший санітарний "регламент" для умов праці на суконних фабриках. "Наказом губернаторам та воєводам" встановлюється обов'язковий огляд лікарем "заразних" хворих, організація карантинів. Одна з перших карантинних установ розташовувалась в мальовничому містечку Київщини - Василькові. Починаючи з другої половини XIX століття організовується земська і міська медицина, одним з елементів якої стають громадські санітарні організації. '

 Найпершою в Україні і однією із передових у Росії була санітарна організація Херсонського земства, заснована М. Уваровим. Ця організація стала ініціатором багатьох санітарних починів - досліджень умов праці та побуту сільськогосподарських робітників, організації лікувально-продовольчих пунктів, вивчення захворюваності та сільськогосподарського травматизму. Саме в цій губернії, починаючи з 1887 року, вперше в Росії санітарний лікар був у кожному повіті.

З часом професором В. Суботіним була запропонована цілісна система санітарного нагляду за містами, зокрема, як приклад, для Києва. Згідно цього проекту під егідою міської управи існувала виконавча санітарна комісія, а саме місто поділялося на санітарні ділянки. Окрім того, обиралися санітарні лікарі та урядники, які керували всією санітарної роботою та контролювали санітарний стан міста. Вже 1883 року організовується Київське санітарно-статистичне бюро, а в 1891 році - міська санітарна станція та хіміко-бактеріологічний кабінет.

 Незабаром міські санітарні організації створюються також у Херсоні (1878 р.), Житомирі (1881р.), Одесі (1892 р.), Полтаві (1883 р.), Катеринославі (1884р.), Миколаєві (1885р.), Ялті (1886р.), Чернігові (1886 р.) та Сімферополі (1890 р.).

Особливістю посади санітарного лікаря кінця XIX та початку XX століть була її виборність. Саме населення міської або земської санітарної дільниці вирішувало чи варто запрошувати або продовжувати повноваження лікаря. Як правило, санітарними лікарями обирали досвідчених фахівців, які за час лікувальної практики показали здібності в організації профілактичних заходів. Хочеться підкреслити той факт, що санітарну діяльність високо цінувало суспільство. Про це, зокрема, красномовно свідчить державна нагорода - орден "Св. Анни" 3 ступеню, яку отримав санітарний лікар О. Корчак-Чепурківський у червні 1894 року.

 З року в рік набирала сили організація осередків. Санітарний контроль вже існував щодо фабричного і гірничозаводського, тюремного нагляду, все частіше йшлося про те, що чисельні курорти і лікувальні заклади повинні також бути в колі зору санітарних лікарів.

Так, у 1912 році в 4 губерніях України почали діяти загальногубернські санітарні організації (Київська, Подільська, Волинська та Таврійська). До цього часу вони вже існували у 3 губерніях (Херсонській, Харківській та Катеринославській).

 Після жовтневих подій 1917 року та під час громадянської війни питання санітарно-гігієнічного забезпечення і підготовки відповідних медичних кадрів набули неабиякої гостроти.

 Із проголошенням самостійної Української Народної Республіки 7 листопада 1917 року, санітарно-гігієнічна безпека молодої держави розглядається як пріоритетний напрямок медичної галузі. При Генеральному Секретаріаті України формується Медико-Санітарна Рада і 29 грудня 1917 року проголошується її зібрання на 20 - 22 січня у Києві. На цьому засіданні гостро стояло питання організації вищої медико-санітарної інституції.

Незважаючи на зміну влади в Україні, питання санітарної безпеки держави було весь час пріоритетним Незалежно від форми та назви керівного органу охорони здоров'я, в його структурі постійно існував підрозділ вивчав та координував гігієнічний напрямок практичної медицини. За часів Центральної Ради - це Медико-Санітарна Рада, перший орган управління санітарною справою автономної України. Гетьманство та директор організовувало міністерство Народного Здоров'я і Опікування. Першим керівником санітарного департаменту видатний гігієніст О. Корчак-Чепурківський.

 Заснування централізованого органу управління санітарною справою - Народного Комісаріату охорони здоров'я України (НКОЗ) - відбулося згідно декрету від 21 січня 1919 року. В складі комісаріату В. Соболєв організував санітарно-епідеміологічний відділ, який мав підрозділи: санітарний, епідеміологічний та соціальної медицини, зокрема туберкульозну та венерологічну секції. Згідно проекту, підготовленого Народним Комісаріатом охорони здоров'я України, в 1920 році санітарно-епідеміологічні підрозділи створювались у всіх губернських відділах охорони здоров'я. Роки громадянської війни характеризувались високою захворюваністю та складним епідемічним станом. Наркомздоров'я у лютому 1919 року організував Надзвичайну комісію з питань боротьби із висипним тифом, яка направляла військово-санітарні загони у населені пункти.

 У квітні 1922 року на III Всеукраїнському з'їзді бактеріологів, епідеміологів та санітарних лікарів було прийнято "Положення про санітарну організацію" та обрано колегію санітарно-епідеміологічного відділу Наркомздоров'я УРСР, яку очолив Олександр Марзеєв.

Датою свого народження Державна санітарно-епідеміологічна служба вважає 1 червня 1923 року, коли Рада Народних Комісарів УРСР підписала постанову "Про санітарні органи республіки". Цим документом були узаконені права та обов'язки санітарних органів, на державному рівні визначено організаційні засади проведення санітарних та протиепідемічних заходів. Саме на підставі постанови "Про санітарні органи республіки" було затверджено структуру та штати санітарних органів республіки від центра до периферії.

Розвиток санітарної служби України набував все більш динамічного характеру. Так, 1924 року "Тимчасовими будівельними правилами" затверджено положення про обов'язковий попередній санітарний нагляд за будівництвом під час його підготовки та завершення. А 1925 року в структурі санітарно-епідеміологічного відділу Наркомздоров'я УРСР створюється нова інспекція - санітарно-харчова.

1925 року вступає у дію також перший закон про санітарний нагляд за виготовленням, зберіганням та реалізацією харчових продуктів в УРСР.

 Розроблені санітарні правила для харчової промисловості. Запроваджено низку заходів щодо організації раціонального харчування. У цьому ж році приймається постанова Ради Народних комісарів УРСР "О санитарной охране вод”, а також відомчі акти щодо охорони джерел водопостачання. Починаючи з 1926 року під контролем санітарно-епідеміологічної служби планово розвивається мережа водогонів України.

 Фахівці з питань гігієни праці санітарно-промислової інспекції почали детально вивчати умови праці та забруднення промисловими відходами безпосередньо на виробництві. Практично всі потужні виробництва України знаходились під постійним наглядом промислово-санітарних лікарів. Було впроваджено обов'язковий інструктаж робітників, що працюють у шкідливих та небезпечних умовах

 Санітарні лікарі розгорнули масштабну просвітницьку роботу в сільськогосподарських районах. На той час в Україні діяло понад 20 будинків, 1700 кімнат і куточків санпросвіти, в яких було прочитано сотні лекцій, роздано тисячі популярних брошур. Однією з ефективних методик впровадження санітарної культури серед населення стали вистави театрів санітарної просвіти, якими керували лікарі профілактичної медицини на громадських засадах. Такі театри існували у Києві, Харкові, Луганську, Артемівську. Кілька пересувних театрів було організовано на залізниці та водному транспорті.

Наступний період діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби починається з VI Всеукраїнської санітарної ради, яка відбулася у жовтні 1927 року. Під час роботи сесії О.Марзеєв чітко сформулював необхідність організаційно та юридично оформити санітарний заклад, що об'єднає всі санітарно-профілактичні установи. На його думку, мережа установ служби з санітарних бюро, бактеріологічних, малярійних і пастерівських станцій інших установ потребувала єдиного керівництва на адміністративному рівні. Ідея комплексного санітарно-епідеміологічного закладу знайшла підтримку серед фахівців. Так було створено санітарно-епідеміологічі станцію.

 30 листопада 1927 року колегія Наркомздоров’я затвердила постанову санітарної ради, констатувавши своєму рішенні: "включити до складу санітарної організації райсанстанцію як окремий санітарно-епідеміологічний заклад із самостійним бюджетом". Наступного року аналогічне рішення було прийнято в Росії, яка таким чином підтримала ініціативу України. З 1932 року досвід діяльності санітарної служби України впроваджено у всіх республіках СРСР.

 Водночас, результатами діяльності санітарно-епідеміологічної служби стало повне знищення віспи, чуми, висипного тифу, до поодиноких випадків зменшена захворюваність на малярію, черевний тиф та багато інших небезпечних інфекційних захворювань. Тридцяті роки характеризувались диференціацією санітарних лікарів за епідеміологічним, житлово-комунальним, промисловим та харчовим напрямками. У 1930 році із 700 санітарних лікарів було всього 250 профільних: епідеміологів - 80; фахівців із житлово-комунальних питань - 35; промислової санітарії - 90 та харчової - 45.

Авторитет Служби дедалі зростав, нарощувались обсяги виконуваних робіт, збільшувалась кількість фахівців. Починаючи із 1932 року жодне відомство України не мало права розробляти перспективні плани без узгодження їх з органами санітарно-епідеміологічного нагляду.

У 1936 році загальне число санітарно-епідеміологічних станцій в Україні сягало 406, а в 1953 році - 955. Індустріалізація держави чи ліквідація наслідків війни, бурхливий розвиток міст чи механізація сільської праці, - кожен період розвитку країни ставив перед санітарною службою свої завдання, які вона успішно вирішувала, впроваджуючи в практику досягнення медичної науки. Так, під час Великої Вітчизняної війни лікарі вперше в історії усіх війн досягли визначних результатів, забезпечивши повернення до військових лав понад 72% поранених і майже 90% хворих, зокрема, тяжкими інфекційними захворюваннями.

Згодом у практику вводиться постійний контроль за станом атмосферного повітря. Широко впроваджуються принципи режиму санітарно-захисних зон навколо небезпечних виробництв, більше уваги приділяється санітарній охороні водойм та питанням містобудування. Створюються карти шуму щодо 22 міст. Підвищуються вимоги до якості питної води, до її мікроелементної складу, впроваджується фторування води та інше. Санітарна служба широко впроваджує ГДК та інші нормативні показники. Масштабне застосування нових речовин у сільському господарстві та на виробництві призвело до організації у структурі СЕС токсикологічних відділень.

Основою подальшого зміцнення санітарно-епідеміологічної служби стало прийняття 1963 року постанови "Про державний санітарний нагляд у СРСР" та створення у центральному апараті МОЗ України Головного санітарно-епідеміологічного управління. Водночас, було введено посади головних санітарних лікарів усіх рівнів. Таким чином, 40 років тому відбулось формування структури санітарно-епідеміологічної служби в тому вигляді, якому вона діє і нині.

 Кардинальні політичні, економічні та соціальні перетворення, що відбулися у країні наприкінці 80-х і початку 90-х років, насамперед, здобуття Україною своєї незалежності, активізували зусилля керівників, спеціалістів держсанепідслужби щодо удосконалення її організаційної структури, визначення і закріплення ролі Служби у загальній системі вітчизняної охорони здоров'я. Так, 24 лютого 1994 року Верховною Радою України прийнято Закон України "Про забезпечення санітарного епідемічного благополуччя населення". Цим документом і регламентується сьогодні діяльність державної санітарно-епідеміологічної служби України.

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд охоплює всі сфери життєдіяльності людини: умови проживання, роботи, харчування, відпочинку, виховання і навчання дітей і підлітків. Тому санітарно-епідеміологічна служба займає ключову позицію в системі охорони здоров'я країни.

В 2011р. розпочата корінна реорганізація санепідслужби. Так Указом Президента України від  6 квітня 2011 року № 400/2011 затверджено положення

      «Про Державну санітарно-епідеміологічну службу України». В даний час      розробляється нові напрямки розвитку служби.

Створення Ізяславської районної санітарно – епідеміологічної  станції починається з 1960року, коли відповідно до рішення виконкому районної адміністрації № 110 від 28.05.1969р. та наказу по Ізяславській ЦРЛ було перетворено санепідвідділ районної лікарні в окрему єдину санітарно –епідеміологічну станцію.

Головними лікарями Ізяславської районної санітарно –епідеміологічної станції працювали Бенедишин Пилип Сидирович, Бадай Олекснадр Олександрович, Гончарук Валентин Юхимович.

Хочу відмітити і інших працівників, ветеранів служби, таких як Гуцол Галина Григорівна; Романюк Юлія Петрівна, Козак Людмила Порфірієвна;

     Бондарчук Лідія Михайлівна; Скорнякова Антоніна Федорівна; Більовська Марія   Ілінічна; Романюк Любов Миколаївна; Хомяк Галина Василівна, Вербицький Євген Костянтинович, Заєць Людмила Захарівна, Назарук Галина Адріївна,Хмиз Марія Михайлівна.  

 Низький поклін та велика шана їх праці, вкладу в розвиток санітарної служби Ізяславського району!

На цей час Ізяславська районна санітарно –епідеміологічна станція включає 41 посадових одиниць, з них 8 лікарських посад, 19- фахівців з базовою та неповною вищою медичною освітою, 3 – молодші медичні сестри, 2- спеціалісти з вищою немедичною освітою. Очолює колектив, Ваш покірний слуга, лікар вищої категорії, Нечипорук Андрій Григорович.

Здійснює державний санітарний нагляд  на 582 об’єктах, в тому числі – 170 об’єктах комунальної гігієни,193 – харчових об’єктах, 164 навчальних закладах,44 – промислових об’єктах, 11 об’єктів, які є джерелам іонізуючого випромінювання.

Завдяки принциповій позиції райСЕС в районі протягом багато років не фіксувалось спалахів інфекційних хвороб, покращилась якість питної води, умови реалізації харчових продуктів, умови праці населення.

Таким чином , Державна санітарно-епідеміологічна служба є ефективною складовою охорони здоров'я, яка забезпечує реалізацію державної політики у сфері профілактичної медицини, стоїть на варті здоров'я і працездатності людей, захищає їх від небезпечних інфекційних захворювань.

 Сподіваюсь, що і після проведення реорганізації,  санітарно – епідеміологічна служба буде спроможна виконувати дані задачі.  І хоча складно оцінити те,що не відбулось, думаю робота санепідслужби буде  оцінена державою.